Коли країна вшановує пам’ять: як і навіщо в Україні оголошують Дні жалоби
Що таке День жалоби в Україні, хто його оголошує, які діють обмеження та навіщо це потрібно суспільству. Frontliner пояснює, як працює державна та місцева практика вшанування загиблих унаслідок війни.
Національна жалоба оголошується Указом Президента, коли трагедія має масштаб, що торкається всієї країни: масові жертви серед цивільного населення, катастрофи або загибель знакових постатей. Це – офіційне визнання трагедії, колективне вшанування загиблих і можливість висловити спільний біль.
У день жалоби державні прапори приспускають на всіх офіційних установах. Публічні заходи з розважальним або святковим характером скасовуються – від концертів до спортивних матчів. Радіо й телебачення змінюють ефірну сітку, прибираючи легковажний контент і натомість транслюючи більш стримані програми. Зникнення музики з кав’ярень і торгівельних центрів у цей день – теж має бути частиною атмосфери офіційної жалоби як знак загальносуспільної поваги до загиблих. У різний час доби дня жалоби можуть оголошуватися хвилини мовчання. Це не жорстка вимога до громадян, але загальне правило, яке сигналізує: цей день не для святкування.
Є й інший рівень – місцеві дні жалоби, що запроваджують органи місцевого самоврядування. Міські голови або виконкоми мають повноваження оголосити такий день у межах свого населеного пункту чи громади, коли трагедія сталася на місцевому рівні – раптова загибель багатьох людей, втрата захисника, що був шанованою особистістю, або влучання ракети, яке завдало масштабних руйнувань. Місцева жалоба має такі ж зовнішні ознаки, як і національна: приспущені прапори, скасовані події, стримані медіа, хвилини мовчання. Громада вшановує своїх, конкретних, близьких.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну кількість днів жалоби зросла. Держава запроваджувала їх після найбільших трагедій, зокрема, після ракетного удару по багатоповерхівці в Дніпрі, коли загинули десятки людей; після обстрілу вокзалу в Краматорську, коли росіяни вбили понад 60 мирних мешканців, включно з дітьми; після розкриття масових поховань у деокупованих містах Буча та Ізюм. У 2025 році дні жалоби оголошувалися, зокрема, після трагедій у Кривому Розі та Сумах, де внаслідок ракетних атак загинули десятки людей.
На місцевому рівні жалобу оголошували і після обстрілів житлових кварталів, і після загибелі дітей, і під час прощання з воїнами, що були символами для своїх міст. У Дніпрі, Києві, Одесі, Умані – кожна громада має свої чорні дати. І хоча ці дні не завжди стають національними, для місцевих жителів вони – болісна пам’ять про те, як війна входить сусідні двір, вулицю, дім. Вони несуть квіти до місць трагедій, утворюють коридори шани, запалюють свічки на підвіконнях. А влада обмежує публічні веселощі, щоб місто могло гідно вшанувати свої втрати.
Хоча День жалоби не має прямого впливу на щоденний побут, він має важливе символічне значення і не тільки. Це спосіб зафіксувати події в колективній пам’яті, визнати масштаб трагедії та висловити повагу до загиблих. Така практика – один зі способів підтримувати єдність у час війни, а також нагадування про цінність людського життя. Дні жалоби формують культуру спільного переживання горя. Це своєрідний акт суспільного самозахисту: через пам’ять ми зберігаємо людяність, не даємо війні перетворити загибель на статистику. Жалоба стає знаком того, що життя кожної людини важливе. Що ми вміємо не тільки боротися, а й скорботно мовчати. Що ми не забуваємо.
Можна було б знецінити жалобу, якби вона стала формальністю. Але в Україні кожен день жалоби – це завжди конкретна історія. Це обличчя дитини, фото розбомбленої кімнати, розповідь про вчорашнє щасливе життя, яке обірвалось. І ці образи – найкраще пояснення, навіщо нам ці дні. Щоб пам’ятати. Щоб не змиритися. Щоб ніколи не пробачити.
І навіть коли день минає, він лишається в спільній пам’яті. Бо кожен із них – це частина українського календаря втрат, що пишеться війною. Але водночас – це і сторінка нашого спротиву, вкоріненого в пам’яті, повазі й гідності.
***
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
